Смішне й страшне

    Вчений і колекціонер опішненської кераміки Леонід Сморж завжди цінував влучне слово та жарт. Він міг годинами сидіти в гончарному цеху для того, щоб просто записати кілька діалогів. Леоніду Опанасовичу подобалось, як між собою спілкуються майстри. Опішненські гончарі були неперевершеними жартівниками. Послухаєш їхні байки та бувальщини, то вже вигадувати нічого не треба. Ці діалоги без змін він пізніше помістив у своїй книзі «Спогади про незабутнє і незабутніх». Іноді, по його прикладу, я теж записувала смішні історії, які доводилось чути від інших. Тож напередодні першого квітня хочеться й з вами поділитись…
    Про цей випадок розповідала мені колись бабуся Мотронка, точніше Мотрона Касянівна. Жила вона в Міських Млинах на нашому кутку, що звався Олійниківкою. Знала силу-силенну різних історій сумних і веселих, багато бачила на своєму віку й була дуже мудрою людиною, вміла в горі розрадити й добру пораду дати. Отже…
    «В новоствореному колгоспі обрали голову правління та й почали по-новому господарювати. Саме рання весна. Мій Іван затримався на засіданні того самого правління. Допізна вирішували: де орати, що сіяти… А тоді, щоб не грузнути в болоті, вирішив йти додому не дорогою, а стежкою через старе кладовище. Та перед тим зайшов до кума, гончаря Федоші. Той був кустарем, в колгосп не хотів вступати. Казав, що дід його й прадід були гончарями, і він гончарем родився, гончарем і помре. Кум саме спродався. Возили горшки з Рябоконем десь під Харків, на Скороходову. Навіз домашнім гостинців, та й ну роздавати. А тут Іван на поріг. Мій давай про колгосп розказувать, а Федоша: «Не агітуй – не піду! Як хочеш уважить кума, сідай краще чарку зі мною випий!» Та й давай частувати. Чарку випили одну, тоді другу, наче й небагато. Надворі стало темніти. То розтавало, а то вже й морозець почав братися. Вийшов Іван від кума та й попрямував тим таки кладовищем. Ішов поволі, задумавшись про життя, про кума, та й не помітив, як заблукав. Озирнувся: незнайома місцевість… На деревах, на старих хрестах, що похилились, на торішній траві, скрізь сів іній. Тихо, ні шелесне. Якесь зачароване царство. «Та я ж тут з дитинства ходив, ні разу не блудив. Що це зі мною? Не інакше як нечистий водить», – злякався Іван. Обійняв хреста та й заплакав. А морозець дужчає, плач не плач, на місці не встоїш. Довелось нещасному далі по кладовищу блукати – дорогу додому шукати. Ходив, ходив – давай «Отче наш» читати. Ось наче вияснилося, місяць з-за хмар вийшов. Чоловік зупинився, озирнувся, наче вже дорогу став впізнавати. З пагорба наче терник і свою вуличку видко. Пішов…
     А я ж чекала Йвана вдома. Сумно мені чогось, моторошно… Вечір, пізно, а його нема. Вже й ніч. Ходжу по хаті, місця собі не знаходжу, вийду надвір, прислухаюсь, може, де собаки гавкають. – Ні, тихо. Морозець дужчає… Не витримала: взяла кочергу, бо дорога слизька, та й побігла до зовиці. Стукаю у вікно: «Прісю! Прісю, відчиняй. Івана нема. Ходімо шукати!» Зовиця взяла рогача та й на вулицю. Йдемо дорогою. У вікнах уже не світиться, надворі темно, хоч око виколи. Тільки зі своєї вулички вийшли, тут і місяць на небі з‘явився. А Пріся мені й каже: «Дивись, он із бугра спускається, то бува не наш Іван?»
     То був таки Йван. Тільки побачивши у сріблястому місячному сяйві два силуети з кочергою та рогачем, схожим на роги, він, перебуваючи в полоні містичного страху, прийняв жінок за чортів, і чимдуж побіг назад у кущі бузку на кладовищі… Та через кілька хвилин, почувши рідний, найсолодший у світі голос, що гукав: «Ваню! Ваню, то ти?», круто повернув у протилежному напрямку й кинувся обіймати дружину: «Моя ж ти й, голубко, де ти в Бога взялася! Я ж думав, що тут і згину… Хоча спершу вас із Прісею прийняв за нечисту силу! На Бога ти, Прісю, хоч того рогача взяла?» Отак собі розмовляючи і пішли ми додому, ведучи під руки врятованого чоловіка»…

Вікторія Зубань,

завідувач Меморіального музею-садиби

філософа й колекціонера опішненської кераміки

Леоніда Сморжа

Земля допомагає нам
зрозуміти самих себе,
як не може допомогти
жодна з книг …

Антуан де Сент Екзюпері

Будинок банкіра Григорія Рубінштейна. Міські Млини, Полтавщина. Кінець 1930-х років.Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. Національний архів українського гончарства

    Іноді мені здається, що якби я народилася і виросла не тут, у Міських Млинах, неподалік Опішного, то була б зовсім іншою людиною. Сьогодні, як і колись, це один із наймальовничіших куточків Полтавщини. Певно, якийсь художник, поет чи просто мрійник, споглядаючи надворсклянську красу з Млинянської гори, назвав пагорби, які оточують село з півдня, Кавказом, а з півночі – Швейцарією. Кучеряві садки біля будиночків, тихі ставки на околиці, дубові й соснові ліси навколо та чисті плеса річки милують око. Тільки вже не побачиш тут водяних млинів на Ворсклі, вітряків на пагорбах. Не вціліло тут і жодного гончарного горна, де випалювали свій посуд місцеві майстри-мисочники.  

Онисія Шульженко.Міські Млини, Полтавщина. 1980. Фото Леоніда Сморжа. Приватний архів Вікторії Зубань

Пам‘ятаю, як малою я бігала вулицею до бабусі й у вранішньому промінні дорога сяяла, бо була встелена полив‘яними черепками. Йдучи стежкою через город між рудими блискучими гарбузами й несучи повні жмені осколків барвистого посуду, я радісно гукала: «Погляньте, яка краса! Це мої скарби, бабусю!» Дитячому щастю не було меж. А стара жінка поралася біля сушні, збираючи сливи у велику жовту макітру, і мовчки посміхалася. Коли Онися Микитівна нарешті завершувала свою роботу, я вже чекала її з аркушем паперу та олівцями. Тоді ми сідали коло хатини на призьбі. Бабуся клала на коліна велику книгу, поверх неї папір і починала малювати. За мить на білому полі з’являлися козаки на конях та барині з кошиками, баранці, олені, півники, павичі, качечки, а поміж ними – дивовижні квіти та грона винограду. «Давно, давно я вже не малювала… – починала свою розповідь бабуся. – А колись же розписувала посуд. Тато наш Микита Андрійович Шульженко ганчарював, а ми з мамою та сестрами Секлетою і Сарою розписували його вироби, ліпили іграшки. Горни в нас і в Китришів он там на бугрі були, де зараз сливник розрісся… Там і досі повно череп’я. Куток наш звався Шипилівкою, бо тут мешкали брати Яків, Роман і Дмитро Шипили зі своїми родинами. Далі, по вулиці, від нашої хати через садок, стоїть хата гончаря Йосипа Шульженка, а за ним жили Ночовники. Батька Остапа і сина Оврама прозивали по-вуличному Носиками. Славні майстри були. Баранів робили, свічники і посуд різний. Бувало не встигнуть горен розібрати, як покупці вже на порозі. Тато наш теж горщики, макітри, глечики, миски робив, а ще кахлі на замовлення. У нас землі було небагато. Свій крам возили міняти по хуторах на пшеницю або продавали на ярмарку в Полтаві чи переправляли до Харкова або ще й далі. Біда тільки, що скільки ганчар не працює все одно багатим не буде. Важка робота, нестатки – все те лягало на батькові плечі. У 1933-у він помер першим, потім чоловік мій Іван і семирічний синок Павлуша… – бабуся Онися переводить подих, а в її темно-синіх, наче терен, очах світиться сум, гладить мене по голові, і через хвилину продовжує, – а в 41-му куток зовсім осиротів. Пішли на фронт чотири брати Андріян, Степан, Федір і Михайло Федоші, Василь і Михайло Китриші, Роман Начальний та так і не повернулися. Лишилися вдови та діти. На левадах, правда, ще гончарювали брати Біляки та Мефодій Сердюченко. Мефодій не тільки хорошим майстром був, а ще й знахарем – людей травами та замовляннями лікував. Отак з року в рік гончарів ставало все менше… Тепер ось зовсім нема».
    Стара жінка знову змовкає. Спочатку я сиджу тихо, але цікавість перемагає: «Не сумуйте, бабусю. Краще про пана розкажіть». «Про пана? – посміхається Онися Микитівна. – Коли хочеш, то слухай. Чотири роки я навчалась у церковно-приходській школі, яку для сільських дітей збудував поміщик Григорій Йосипович Рубінштейн. Маєток у Міських Млинах він, як переказують, виграв у братів Гундіусів. Не знаю правда те чи ні, але господарем він був хорошим. Збудував тут цегельний завод, млин, винокурню, заклав величезний сад. Рубінштейн мав банки в Харкові і Санкт-Петербурзі. У Міських Млинах бував не часто. На Різдво наказував запрягати коней у сани, їхав селом і обдаровував селян, а особливо дітей, цукерками та монетами. Весело було! Вдень всі до церкви йдуть (у нас в селі була красива цегляна церква Василія Великого), а ввечері ходять ватаги щедрівників, співають та жартують.

Зліва направо: Онисія Начальна (Шульженко) (перший ряд); Павло Начальний – син Онисії Шульженко (другий ряд), Іван Начальний – чоловік Онисії Шульженко (другий ряд, праворуч). Міські Млини, Полтавщина. 1932. Автор фото невідомий. Приватний архів Вікторії Зубань

    Восени наймалися до Рубінштейна збирати яблука. Платив пан добре. Одного разу і я з подружками пішла в садок. Цілий день збирали яблука, під вечір кожна і собі додому по торбі нарвала. Як сторож іде, ми так на ті торби й падаємо. Піде сторож – ми підводимося. Та ось пан іде – ми торби знову під себе. Одна біда: щоб пана привітати, треба встати й вклонитися йому. Довелося нам підніматися. Тут він і побачив наші припаси. Питає нас: «А це ж що?» Ми мовчимо, голови поопускали. Пан посміхнувся і говорить: «Не можна красти, дітки, треба попросити». Ніколи в житті мені більше не було так соромно».
Нині, згадуючи ті неповторні миті нашого спілкування, я намагаюся відшукати в пам’яті кожне слово моєї бабусі. Онися Микитівна знала силу-силенну оповідей про наше село та його мешканців. Це були чи не перші уроки краєзнавства, які я отримала. Все те в дитинстві здавалося мені казкою, а зараз я дуже шкодую, що мало слухала, мало записувала і не зберегла її малюнків. Та яким же було моє здивування, коли, приїхавши до Києва, я побачила глечик зі знайомим розписом у приватній колекції доброго друга нашої родини – Леоніда Опанасовича Сморжа. Помилки бути просто не могло, навіть та сама полива медового кольору, як і на бабусиних макітрах. Вчений, побачивши моє здивування, взяв до рук глечика і сказав: «На Шипилівському кутку подарували цю річ. Так, так, твоя бабуся. Дід Микита глечик робив, а розписувала, можливо, дружина його Параска, а можливо, хтось із старших сестер Онисі Микитівни».

     Леонід Опанасович також виріс у Міських Млинах. Часто бував в Опішному на заводі «Художній керамік». Там познайомився з багатьма відомими майстрами. А в 1960-их почав збирати власну колекцію кераміки, першими експонатами якої стали вироби, подаровані Гаврилом Ничипоровичем та Явдохою Данилівною Пошивайлами. Майже півстоліття вчений не тільки визбирував найкращі зразки народного мистецтва, а й безпосередньо спілкувався з його творцями, переймався їхніми радощами й турботами. Присвячував темі гончарства статті й монографії. Останню книгу «Спогади про незабутніх і незабутнє» він писав уже тяжкохворим. Незадовго до смерті свою колекцію, яка налічує більше ніж 1500 творів мистецтва, до якої, крім кераміки, входять вироби з дерева, тканини, живописні полотна, ікони, писанки та інше, Леонід Сморж передав до Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Так у Міських Млинах почав діяти новий структурний підрозділ Музею гончарства – Меморіальний музей-садиба філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа.
     Тут завжди багато відвідувачів. Після завершення екскурсії гості часто запитують про те, де можна придбати вироби, подібні до тих, які вони побачили в експозиції музею-садиби. В Опішному є хороші майстри, але лише одиниці залишаються вірними народним традиціям. Радує те, що хоч і рідко, але бувають на садибі Леоніда Сморжа молоді живописці, керамісти, різьбярі. Розпитують, роблять замальовки.
Майже кожного дня заходять до музею славетного земляка місцеві жителі, діляться своїми спогадами, поповнюють колекцію новими експонатами. Нещодавно в нас з’явилися нові цікаві знахідки. До музею-садиби принесли уламки глиняного посуду, різні за кольором та товщиною, орнаментальне оздоблення на них також суттєво відрізняється. Археологи підтвердили здогадку про те, що вироби були виготовлені в різний час. Виявляється, село має дуже давню історію. Тут мешкали люди ще в епоху неоліту, а за Княжої доби навіть існувало невелике городище. Тримаючи в руках нові експонати, я згадувала бабусину вулицю, встелену сяючими черепками, свої дитячі «скарби» і знову раділа, як колись. Мабуть, кожен шукає у житті свої скарби. І не має значення із золота вони чи з глини, головне те, що роблять нас щасливими.

Вікторія Зубань, завідувач Меморіального
музею-садиби філософа й колекціонера
опішнянської кераміки Леоніда Сморжа

Фрагменти керамічного посуду. Міські Млини, Полтавщина. 2010.Автор фото Володимир Баско. Приватний архів Володимира Баска

Невідоме життя відомої людини

Не важливо хто ти,  важливо який ти.

Л.Сморж

   Ім’я  професора, доктора філософських наук Леоніда Опанасовича Сморжа було внесено  до видання П.В.Алексеева «Философы  России ХІХ–ХХ столетий. Биографии, идеи, труды». Оскільки видання російське, в Україні цей факт був мало відомий, сам Леонід Опанасович цій події  не придавав великого значення. Коли ж хтось із колег або друзів вітав його, той лише посміхаючись жартував:  «То аванс». І справді, в останні роки свого життя він багато працює, пише і вночі. Під стук його друкарської машинки засинають і прокидаються сусіди, та вони вже звикли…

Наполеглива праця  була стилем його життя. Навіть коли їхав у відпустку до матері, у Міські Млини, що біля Опішного, в Полтавщині, брав із собою роботу, щоб марно не гаяти часу.

З мамою Анастасією Василівною  у Леоніда Опанасовича були особливі стосунки. Для нього вона була єдиною рідною людиною, яку він щиро любив, завжди допомагав і терпляче вислуховував усі її тривоги й жалі.

Леонід Опанасович виріс у великій родині, де було дев’ятеро дітей «твоїх, моїх і наших», як говорила Анастасія Василівна. Маючи на рухах маленького Льоню, вона  вийшла заміж за вдівця, у якого  було троє  своїх малолітніх дітей. Жоден із них не міг поскаржитися на те, що мама когось обділяла увагою чи куснем хліба, а от «на горіхи» від неї найбільше діставалося Льоні. Ще з дитинства він був непосидючий, тому його рідко можна було застати вдома. Рано навчився читати і з тих пір не випускав книжку з рук. «Бувало кличу його, – згадувала Настя Василівна, – а він десь ховається у кущах або вилізе на копицю сіна і читає».

Велика Вітчизняна війна перекреслила усі його надії і сподівання. Загинув у партизанському загоні вітчим, пізніше, під Ленінградом, – зведений брат Петро. І Льоня у свої п’ятнадцять років вирішив пристати до військової частини, яка відступала через село. Виглядав він старшим за свій вік, тож, коли його привели до замполіта 213-го гвардійського полку, той погодився взяти його ординарцем. На цій посаді Леонід довго не затримався. За відмову стріляти свійських качок, для потреб керівництва, був переведений у першу роту гвардії рядовим. Невдовзі рота була передислокована на І-й Прибалтійський фронт. Незадовго до кінця війни його відправляють на навчання у школу підготовки спеціалістів для морської авіації. Грошовий атестат, який видавався курсантам, майже ввесь Леонід пересилав матері. Він знав, що в неї на руках іще семеро братів і сестер, а що таке голод – йому було добре відомо ще з 33-го – 34-го років.

Після школи Леоніда направили в Євпаторію в 30-й розвідувально-авіаційний Червонопрапорний полк. Невдовзі закінчилась війна…

Коли Леонід Опанасович згадував війну, розповідав більше про якісь смішні випадки. Може, тому що важко розповідати про втрати, чи, може, у юнацькі роки усе здається легшим, а можливо, його вроджена скромність не дозволяла виставляти себе героєм. Його бойові нагороди свідчать зовсім про інше: орден «Славы» ІІІ ступеня, орден «Отечественной войны» І ступеня, медалі «За боевые заслуги», «За победу над Германией в Великой Отечественной войне».

Після демобілізації і недовгих пошуків свого місця на цивільному флоті Льоня повертається до Полтави. Живе в тітки і деякий час цілими днями блукає містом без будь-якої мети, ніби насолоджуючись красою тихого містечка і спілкуванням із ровесниками. Якось мимохідь він почув характерний звук падаючої штанги. З цікавості зайшов у приміщення, адже на службі і сам інколи «тягав гирі». Виявилося, що там проходять місцеві змагання зі штанги і гирьового спорту. Він підійшов до головного арбітра і попросив включити його до списку змагань. Дивно, але той погодився. У результаті перше місце отримав Леонід. Виграв він і Республіканські змагання в Харкові. Як переможця його відправили до дворічної школи тренерів, що існувала при Інституті фізичної культури й спорту. Успішне закінчення школи гарантувало вступ до Інституту фізкультури та спорту, однак уже через два роки він зрозумів, що це не його шлях.

Зовсім несподівано для рідних і друзів він вступає до Київського університету імені Т.Г.Шевченка на філософський факультет. Як зізнавався сам Леонід Опанасович, тоді він ще не розумів, чим буде займатися після закінчення факультету…

Навчатися було нелегко в силу матеріальних і сімейних обставин. Одруження і народження сина потребувало неабиякого клопоту та й матеріального забезпечення. Не витримавши постійних звинувачень з боку дружини та її матері, він приймає рішення про  розірвання шлюбу. Після розлучення з Іраїдою Борисівною він так і залишився одинаком на все своє життя. Коли ж його запитували, чому не одружився вдруге, він завжди відповідав: «Нізащо, усі жінки вороги народу». Та означало це лише одне – він однолюб. Незважаючи на те, що Іраїда Борисівна вдруге вийшла заміж, він продовжував допомагати їй і сину, а пізніше і її доньці Вікторії. Віка виховувалася в інтернаті, звідти часто писала листи Леоніду Опанасовичу, а він навідував її, намагаючись порадувати, приносив ласощі, купував необхідні речі.

Жив Леонід Опанасович дуже скромно. Він ніколи не користувався ніякими пільгами, і хоча серед його знайомих були впливові люди, та їх поєднували лише дружні стосунки. У побуті  обмежувався тільки конче необхідними речами, одягався теж дуже скромно – вважав дорогий одяг марнотратством, а прикраси зовсім непотрібними. Єдине, що він любив одягати, це вишиті сорочки. Ще за часів Радянського Союзу, будучи викладачем Київського педінституту, він ходив на роботу у вишиванці. Сорочок у нього було багато, деякі вишиті на особисте замовлення. Небайдужий до мистецтва, він не міг пройти повз майстерно вишитий рушник, цікаву ікону чи картину, яка  була чогось варта, та найбільший його скарб – опішненська кераміка. Вона переповнювала квартиру, «виглядала» з усіх куточків його двокімнатної «хрущовки», яка була схожа більше на музей, ніж на помешкання. Леонід Опанасович просто не уявляв своє життя без усіх цих речей, він і сам зізнавався, що «захворів» на опішненську кераміку.

Єдина розкіш, яку він собі дозволив, – автомобіль. Купити машину в той час було важко, існували черги, у яких можна було простояти років п’ять. Перший раз у житті він вирішив попросити надати йому автомобіль позачергово. Дозвіл підписав І секретар КПУ Володимир Щербицький. І ось новенька «дев’ятка» – власність Леоніда Опанасовича. «Для мене машина необхідність. Скільки справ можна зробити набагато швидше», – говорив він, ніби виправдовуючись. Проте, як і раніше, на роботу він дістається тролейбусом і метро, а «дев’ятка» чекає літньої відпустки на стоянці. Влітку автомобіль,  завантажений подарунками, книгами, провізією, прямував з Києва до Міських Млинів. Тут його машину добре знали місцеві мешканці, він завжди підвозив усіх подорожніх і ніколи не брав за це гроші. Закінчувалася відпустка і машина, вщерть завантажена керамікою опішненських майстрів, сухими сливами, грушами, яблуками, медом та іншими дарами землі, прямувала до Києва. Колись я його запитала, для чого йому так усього багато? У відповідь почула, що це – подарунки. Звісно ж, для жителів міст, домашні сухофрукти і справжній мед – це неабиякий подарунок.

Незадовго до смерті, все те, що дбайливо збирав Леонід Опанасович протягом свого життя, він передав у фонди Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Чому саме у цей музей? Разом з істориками, мистецтвознавцями, колекціонерами, художниками він доводив необхідність існування  музею гончарства, розуміючи його значення для збереження унікальних зразків етнічної культури українців у прадавньому мистецтві гончарства. «Незабаром той час, – говорив він, – коли туристичні автобуси, що прямують на Київ, Суми, Харків, Полтаву будуть зупинятися у музеї в Опішному». Залишається тільки дивуватися з того,  якими пророчими виявилися його слова.

Трохи більше року в музеї існує  підрозділ – музей-садиба колекціонера опішненської кераміки Леоніда Опанасовича Сморжа. У затишному будинку його матері  у Міських Млинах, який придбав музей, розмістилися колекції, подаровані ним, та здається, що тут живе і його душа...

Ірина Чирка,

екскурсовод

Національного музею-заповідника

українського гончарства в Опішному

   Для музейного працівника польові експедиції – це не тільки поповнення фондів, збір необхідної інформації, а й неповторні хвилини спілкування, відкриттів та переживань. Дехто, передавши речі до музею, приходить туди сам, приводить рідню, знайомих, підказує, де і що можна знайти. Словом, стає палким прихильником музейної справи…

   Іноді унікальні експонати потрапляють до музею зовсім випадково. Скажімо, починаєш розпитувати господиню: «Чи не збереглося в домі старовинних речей?» А вона відповідає: «Та ніби й немає, хіба що на горищі…». Доводиться слідом за нею й туди підніматись. І ось, спираючись ногами на останній щабель драбини, зазираєш на горище і розумієш, що потрапив в інший час та вимір. У тьмяному світлі, що пробивається з невеличкого віконечка, видно плетену з лози дитячу колиску, дерев‘яні ночви, прядку, рогачі та кочерги… А скільки тут макітер, та які великі! А ось пасківнички, глеки, велика сулія. Оце так знахідка! Мимоволі німієш від здивування. І поки господиня замислюється над тим, що означає твоє мовчання, у цьому «законсервованому світі» десь у найтемнішому кутку за комином починає ворушитися щось живе. У темряві загораються зеленуваті очі-вогники, і під ноги викочується хвостата істота, що тихенько муркоче. Руда кицька з павутиною на вусах запитливо поглядає на незваних гостей, мовляв: «Я тут сплю, а ви що тут робите?»

   Тягнешся до сумки з фотоапаратом, щоб сфотографувати фантастичний інтер‘єр. Натискаєш кнопку «Спалах», а він не працює! Чи то батарея розрядилася, чи то домовикові неочікуваний візит не сподобався. Власне, він же розуміє, що такими скарбами з музейними працівниками так чи інакше а ділитися доведеться.

***

   Буває, що речі до музею взагалі чарівним способом потрапляють. Скажімо, одного недільного ранку, розпакувавши нові книги, що вийшли друком у видавництві «Українське Народознавство», я починаю гортати ту, що мені найбільше сподобалася – «Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ початку – ХХ століття». Переглянувши кілька сторінок, знаходжу цікаву світлину з підписом: «Піч та інше приладдя для вибілювання полотна. Осередок гончарного мискарства – село Міські Млини Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1883–1903. Фото Івана Зарецького». Під словами «інше приладдя» звичайно ж маються на увазі величезні липові жлукта, в яких і вибілювали полотно за допомогою попелу. А фото було зроблене більше ста років тому на березі Ворскли у селі, де нині розташовано «Меморіальний музей-садибу філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа».  «От би знайти таку річ у Міських Млинах, чи іншому селі неподалік… Може в когось таке жлукто й лишилося…» – думається мені. І в ту ж мить біля воріт музею-садиби зупиняються старенькі «Жигулі». Авто нагадує в‘ючну тварину середніх розмірів, бо на верхньому багажнику машини прикручено й міцно прив‘язано великий предмет циліндричної форми схожий на бочку, але без дна. Водій відчиняє хвіртку й мовить: «Добридень! Чув я, що ви старовинні речі збираєте. Чи не потрібне вам жлукто? Якщо потрібне, то приймайте подарунок!» Річ виявляється досить важкою. І поки ми її заносимо на подвір‘я, Іван Кирилович розповідає, що вже більше двадцяти років мешкає в сусідніх Васьках, після того, як придбав хату в Демида Панченка. Липове жлукто він знайшов у хаті і вирішив привезти нам.

   Дивним було не тільки те, що експонат потрапив до музею саме в ту хвилину, коли я про нього подумала. Виявилося, що наш гість купив будинок у мого дідуся Демида Васильовича, який був чудовим майстром і жлукто виготовив власноруч. Народився Демид Панченко на хуторі Биківка 1904 року. Прадід мій Василь, їдучи з крамом до Криму, і уявити собі не міг, що привезе звідти собі дружину. Струнка, кучерява, світлоока грекиня знала цілющі трави і вміла лікувати людей та худобу. Всі діти були схожі на неї. Після голодомору їх лишилося тільки троє. На той час син Демид був уже одружений. Власну сім‘ю врятував від смерті завдяки своїм золотим рукам, а також вмінню рибалити та полювати. 1934-го року Панченки перебралися зі спорожнілого хутора до села Васьки, що неподалік Опішного. Новий будинок і все, що в ньому, Демид Васильович зробив сам. Вмів навіть одяг та взуття шити. Дуже любив техніку. Першим у селі придбав велосипед. Коли його запитували, як це в нього все так легко виходить, відповідав: «Працювати треба!» Ось і ввесь його секрет.

   Дідуся вже давно немає серед живих. Та виходить,  в тому, іншому світі рідні також пам‘ятають про нас. Навіть іноді виконують наші бажання.

Вікторія Зубань,

 завідувач Меморіального музею-садиби

філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа